Щороку 6 травня вшановуємо пам’ять видатного українського дисидента, правозахисника, педагога, філософа, мовознавця та одного із засновників Української Гельсінської групи Олекси Тихого.

Він народився 27 січня 1927 року на хуторі Іжівка Донецької області. По закінченні філософського факультету університету Тихий вчителював у школах Запоріжжя та Донеччини. Його не раз ув’язнювали за критичні висловлювання про радянську владу, за протести проти окупації Угорщини радянськими військами, за незгоду з тодішньою «повзучою» русифікацією східних областей України.

У 1948 році Тихого вперше заарештовують – за критику єдиного кандидата в депутати. На щастя, до тюремного вироку справа не дійшла, покарання обмежилось «виховною» розмовою. Але Олекса Тихий не міг мовчати, бачучи всю несправедливість тодішньої системи освіти, що насаджувала приховану, але масову русифікацію.

У 1964 році Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідний стан української мови й культури у краї, про кричуще становище українського села, де пропонував надати більше свобод простому люду.

5 лютого 1977 року він був вкотре заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» і «незаконному зберіганні зброї»: хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку ґвинтівку.

Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка, що проходив улітку 1977 року у м. Дружківці, виніс Тихому вирок – 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом», він був етапований до табору особливого режиму в Мордовію.

Втім, навіть у неволі Тихий бере активну участь в акціях протестів в’язнів.

Перебування в неволі хоч і не зламало його дух, але остаточно підірвало здоров’я Олекси Тихого. Він мав операцію на виразку дванадцятипалої кишки, терпів люті болі, але, за спогадами соратників-політв’язнів, осявав співрозмовника доброзичливою, та надто болісною усмішкою.

У Пермському таборі йому поставили діагноз: рак шлунка з метастазами. Знеболювальні йому пропонували в обмін на покаяння. Друзям Олекса Тихий говорив: «Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим».

6 травня 1984 року 57-річний Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні у м. Перм.

Поховали Олексу Тихого на кладовищі «Сєвєрное» в Пермі в присутності сина Володимира. Син хотів забрати батька на Батьківщину, але йому сказали: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи».

19 листопада 1989 року, останки Тихого разом з прахом Василя Стуса і Юрія Литвина перевезені в Київ і з великими почестями перепоховані на Байковому цвинтарі.

Зараз, коли весь український народ, від заходу до сходу, мужньо боронить свою Батьківщину від російських загарбників в умовах повномасштабного збройного вторгнення рф, ідеї Олекси Тихого набули особливого змісту і сили. В сьогоднішніх умовах Донеччині потрібні справжні герої, приклад яких гідний наслідування. Саме до таких справжніх героїв належить Олекса Тихий.