20 червня світ відзначає Всесвітній день біженців — день, покликаний нагадати, що за юридичним статусом завжди стоїть людська історія. Цю дату було встановлено Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у грудні 2000 року. Відзначення приурочене до 50-ї річниці ухвалення Конвенції про статус біженців 1951 року — основного міжнародного документа, який визначає права біженців та обов’язки держав щодо їхнього захисту.

Метою Всесвітнього дня біженців є привернення уваги до проблем людей, які були змушені залишити свої домівки через війни, збройні конфлікти, переслідування, порушення прав людини або стихійні лиха. Цей день також є нагодою вшанувати мужність, стійкість і силу людей, які, попри складні обставини, прагнуть розпочати нове життя в безпечних умовах.

У 2001 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року і привела національне законодавство у відповідність до цих міжнародних актів.

У глобальному масштабі кількість людей, які вимушено покинули свої домівки через війни, насильство та переслідування, становила 117,8 млн осіб. Це на 4% менше, ніж роком раніше, і стало першим зниженням показника за останнє десятиліття.

Повномасштабне вторгнення російської федерації в Україну 24 лютого 2022 року спровокувало одну з найбільших криз вимушеного переміщення у світі. За даними Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН), у 2026 році близько 5,9 мільйонів українців перебувають за кордоном як біженці або під тимчасовим захистом. Основними країнами, що прийняли українців, залишаються Німеччина, де проживає 23% від загальної кількості біженців з України, та Польща, на яку припадає 19,5%.

Але водночас до нашої країни досі приїжджають у пошуках притулку.

Для людей, які втекли від політичних переслідувань, дискримінації, репресій чи загрози життю у своїх державах, Україна стала місцем, де вони шукають міжнародного захисту. Шлях до отримання статусу біженця часто триває роками й супроводжується численними юридичними та бюрократичними викликами. Попри це багато з них свідомо залишаються в Україні, працюють, навчаються, створюють сім’ї, допомагають громадам і пов’язують своє майбутнє з нашою країною.

У цьому, мабуть, і полягає один із найсильніших парадоксів сьогодення: країна, з якої мільйони людей були змушені тікати від війни, для когось іншого залишається більш безпечним місцем, ніж те, що вони залишили позаду. І кожен біженець — це не просто статистика. Це життя, розділене на «до» і «після», це доля, яка потребує співчуття, захисту та міжнародної солідарності.